Загальновідомо, що в армії УНР служила значна кількість не українців, тобто
тих людей котрі народилися в російських, єврейських, німецьких сім’ях, але при
цьому віддано несли службу новій Батьківщині. До таких людей слід віднести генерал‑полковника
С.Дельвіга, генерал‑поручника В.Сінклера, генерал‑хорунжого В.Агапієва.
Однак мало хто знає про
існування цілих підрозділів укомплектованих вихідцями з поза меж УНР. Однією з
таких є Тульська бригада.
Тульська бригада військове
з’єднання Дієвої
Армії УНР, котра фігурувала в списках в період з 1 квітня по 17 травня 1919
року. Тобто як бачимо бригада пробула у складі армії трохи більше 1,5 місяця
саме можливо через це вона є маловідомою у Вітчизняній історіографії.
Тепер детальніше розглянемо всю історію існування
цієї частини.
Згідно даних наведених в книзі Г.Лелевича
«Стрекопытовщина» (Мінськ, 1922) автор наводить такі дані: «Бригада начала
формироваться в Туле в ноябре 1918 года. Непосредственно перед этим в Тульской губернии
произошел ряд крестьянских восстаний, между прочим, направленных против
перехода от системи добровольческих красногвардейских отрядов к принудительным
мобилизациям в Красную армию. Весьма возможно, что в числе мобилизованных был не
один участник этих восстаний. Время пребывания бригады в Туле настолько
непродолжительно, что ни о каком политическом воспитании красноармейцев, поставленном
мало‑мальским на серьезную ногу, не могло быть и речи: 22‑го ноября в Тулу
стали прибыватьи мобилизованные, а в начале января бригада была уже переброшена.
Сначала ее расквартировали в Бобруйске и лишь потом перевели в Гомель.
Передряга эта отняла не менее двух недель».
Таким чином згадується і той факт, що бригада,
власне, поповнювалась і вчорашніми селянами‑повстанцями Тульської губернії. Наприкінці січня 1919 року 2‑а (Тульська)
бригада 8‑ї стрілецької дивізії у складі недоформованих 67‑го та 68‑го стрілецьких
полків прибула до Гомеля, де відразу потрапила в скрутне становище з
розташуванням та постачанням, так як німці від ходячи з міста привели в не можливе для існування лад
місцеві казарми, тому тульців розмістили по приватним квартирам. Крім того в
той час в Гомелі були проблеми з харчовим забезпеченням і прибуття такого
великого з’єднання, ще більш ускладнило до того важке становище. Таким чином, у
Тульській бригаді існували вагомі передумови підняття повстання проти
радянської влади. Їх можна окреслити так:
·
наявність
серед солдатського складу частини колишніх повстанців, які, напевне, вели
протирадянську агітацію;
·
наявність у
бригаді деякої кількості колишніх офіцерів, що вороже ставилися до радянської
влади та також проводили певну протибільшовицьку пропаганду, зустрічаючи
підтримку, в першу чергу, серед колишніх повстанців;
·
відсутність
нормального харчового постачання;
·
відсутність
звичайних умов для життя.
Виходячи з цих передумов, цілком природним було
те, що бригада згодом підняла протибільшовицьке повстання та врешті‑решт
перейшла на бік Армії Української Народної Республіки. Однак не слід вважати що
перехід бригади, як такий, що символізував прихильність до УНР, тут скоріш роль
відіграло територіальне розміщення. Туляки перейшли б до поляків(як це і
сталося в результаті) як би перебували на проти польському фронті. Перебуваючи
в Гомелі бригада повинна була до формуватися, однак цього їй не вдалося зробити, не лише через
брак матеріального забезпечення, але і
через важке становище на фронті в другу половину березня 1919 року. Саме тоді у
наступ перейшли частини армії УНР. Кровопролитні бої йшли за оволодіння міста
Бердичева частинами Корпусу Січових Стрільців. Війська Північної групи отамана
Оскілка перейшли у наступ на лінію міст Коростень-Житомир і оволоділи ними.
Прибула в невдовзі 17 піша дивізія полковник А.Пузицького, яка утворила спільно
з одним полком 18 дивізії Коростенську групу і почала діяти вздовж залізниць на
двох напрямках: київському та Овруцькому, одержуючи почергово перемоги на обох.
Саме на Овруцьку ділянку фронту й було кинуто Тульську бригаду. 18 березня 68‑й
стрілецький полк дістав наказ вирушити в район Овруча, куди він прибув у
повному складі лише наступного дня. Але в цей час українці вже зайняли й Овруч.
Радянське командування вирішило 20‑о березня відбити місто, але 68‑й полк бився
настільки неохоче, що був вимушений, замість наступу, три дні відступати аж до
станції Словечно під містом Мозир, куди в ніч з 22‑го на 23‑е прибув вкрай
розпропагандований 67‑й Тульський полк. По прибутті 67 полку відбувся мітинг з
вимогою повернути їх додому. Бунтівники сіли до ешелонів і вирушили до Гомеля,
залучивши до себе кінну команду розвідників та 4‑у батарею окремого гарматного
дивізіону бригади, що тільки‑но прибула на позиції. На фронті біля Мозиря
залишилася лише жменька людей — переважно комуністи та прибічники радянської
влади з Тульської бригади. А бригада 24 березня повернулася до Гомеля і
захопила майже все місто, за винятком готелю «Савой», у якому оборонялися
місцеві більшовики. Але і цей оплот капітулював наступного дня, коли туляки
почали обстрілювати його з гармат. Очолив повсталу бригаду колишній штабс‑капітан
М.Стрекопитов.
26‑о березня підрозділи Тульської бригади захопили
місто Речицю, розташоване поруч з Мозирем, куди уже вступали українські війська.
М.Стрекопитов оголосив про створення Російської республіки, а себе призначив
командувачем 1‑ї армії Російської республіки, що фактично складалася з
Тульської бригади. Але повстання туляків не мало успіху в околицях, а з
Мінська, Могильова, Бобруйська та Смоленська вже вирушили на придушення його
червоні війська. В цей же час під Мозирем на фронт було перекинуто значні радянські
підрозділи й утворено ділянку фронту, спрямовану проти туляків, що перебували в
Речиці. Таким чином, повстала Тульська бригада опинилася в оточенні, до Гомеля
вже йшли більшовицькі війська, а від Армії УНР її було відрізано лінією фронту.
В ніч на 29 березня туляки були вимушені залишити Гомель та перейти до Речиці,
куди з передових позицій фронту та Гомеля підходили радянські війська. Бригада
М.Стрекопитова опинилася у фактичному оточенні, притиснута до річки Прип’ять, з
іншого боку якої вже були виставлені українські варти. У цій ситуації
командування туляків пішло на єдиний можливий крок: 1‑го квітня біля містечка
Хойники вояки бригади переправилися на інший берег річки Прип’ять, зайнятий
підрозділами Армії УНР, і повідомили командування армії про своє бажання воювати
проти радянської влади. Незначна кількість туляків на чолі з командиром 68‑го
полку Мачигіним відмовилася переходити на бік Армії УНР і склала зброю перед
червоними підрозділами.
28 березня 1919 року українські підрозділи
вступили до міста Мозир, а 1 квітня Тульська бригада майже у повному складі
перейшла на бік Армії УНР. Що ж насправді являла собою Тульська бригада? В
організаційному плані вона мала два піших полки, гарматну батарею та кінний
загін, що разом нараховували до 2000 людей, але боєздатних з них було не більше
чверті. Про це згадує А.Пузицький: «Думалося використати на цьому фронті
Тульську бригаду, але з командиром її уложено умову, згідно з якою впродовж місяця
бригада мала відпочивати. Бригаду оглядав командир корпусу генерал Єрошевич і
переконався, що вона поки що небоєздатна, і відпочинок для неї конечний. Багато
вояків було хворих на ріжні хвороби, до скорбута включно». Отже, бригаду поки
що не можна було використовувати у боях. Абсолютно не налагодженим було
постачання. Через кілька днів Тульська бригада була відведена у тил — до міста
Рівне та станції Клевань на відпочинок. У Коростені залишився курінь туляків від
сили понад 100 багнетів, яким забракло вагонів, і він перейшов у розпорядження
П.Єрошевича.
Так Тульська бригада опинилася у Рівному, де
перебував штаб командувача Північної групи військ, а також переважна більшість членів
української Директорії. Під час цієї перерви між боями лікувалися хворі та
поранені, воякам бригади надавали одяг та взуття. Необхідно було по змозі
замінити частину командного складу туляків, що залишився ще з Червоної армії,
набраний з солдатів та унтер‑офіцерів. Цю проблему було швидко вирішено,
оскільки в українській армії служила певна кількість старшин, які за нагоди
бажали вступити до російських білогвардійських формацій. Такі старшини
звернулися до штабу Північної групи з письмовою заявою й дістали дозвіл на
перехід. Таким чином, Тульська бригада отримала 29 старшин, з яких 21 був направлений
безпосередньо до 1‑го Тульського полку.
А чи приймала Тульська бригада участь у боях в
складі армії УНР? Так, приймала: У той час на фронті склалася надзвичайно
складна ситуація. Червоні війська вибили підрозділи Армії УНР з Житомира та Звягеля
(Новоград‑Волинський) і повели нестримний наступ на Шепетівку. Потрібна була
допомога Тульської бригади. В цей час у ній більш‑менш надійно зорганізований
був 2‑й Тульський полк, що налічував понад 400 бойовиків. Але цього не можна
було сказати ані про 1‑й Тульський полк, ані про гарматну батарею, ані про
кінний загін, які ще перебували у стадії формування. Тому було вирішено до
Шепетівки вислати 16 квітня один 2‑й Тульський полк, який мав, згідно з наказом
начальника штабу Північної групи В.Агапієва, увійти до складу Запорізької
бригади імені С.Петлюри під орудою отамана Семесенка, що боронила місто. Але,
як згадує начальник штабу корпусу Січових Стрільців М.Безручко, туляки спочатку
були відправлені до Шепетівки, а 18 квітня Тульська бригада, підвезена потягами
на станцію Майдан‑Вілля, вивантажилася й повела наступ на Новоград‑Волинський.
Більшовицькі сили під Звягелем нараховували до
1000 багнетів та шабель, тоді як туляків та сірих(котрі також тут вели наступ) було
в 1200 бойового елементу. Незважаючи на незначну перевагу, об’єднаним військам
УНР і туляків так і не вдалося зламати оборону червоних. Як повідомляє
М.Безручко, від 25 квітня «всі зусилля тульської бригади зламати ворожий опір
під Новоградом‑Волинським не мали успіху, й бригада стала підупадати в дусі». 26
квітня з Рівного на Шепетівку було відправлено нарешті й 1‑й Тульський полк; ця
частина також була направлена під Звягель. День 29 квітня пройшов у підготовці
до наступу на місто. Російські частини приготувалися до бою та стали на бойових
позиціях. 1‑й Тульський полк (250–300 багнетів) скупчився між хуторами Орепи та
Горки, а 2‑й Тульський полк (до 250 багнетів) зосередився між хуторами Орепи та
Стрийова. Але, як зазначає В.Прохода, переможний настрій туляків дедалі згасав:
«День 29‑го квітня пройшов в інтенсивній рушничній, кулеметній (надто в районі
Горок) і гарматній перестрілці; більшовицькі кінні роз’їзди (надто вночі)
збиралися в район с. Жалібного і зводили там страшенну кулеметну стрілянину (з
Лютків), чим деморалізуюче впливали на частини групи, здеморалізовані й без того,
надто 1‑й і 2‑й Тульські полки, які не мали налагодженого апарату постачання і
яких довелося харчувати Сірим».
30‑о квітня мав відбутись наступ на Звягель. 1‑й
Тульський полк спільно з 1‑м Сірожупанним полком отримав завдання вибити ворога
з району Ярина‑Юрковщина та рушити до міста. 2‑й Тульський та 4‑й Сірожупанний полки
з панцерним потягом мусили зайняти Стрийову та залежно від розгортання подій,
наступати на Сусли і вийти на лінію річки Случ. Але планам цим не дано було
збутися, бо кіннота червоних зайшла в тил Звягельській групі й перервала її
зв’язок з Шепетівкою. 1‑й Тульський полк відкотився по шляху Курман — Колодянка
— Стовби — Рилівка; 2‑й Тульський та 4‑й Сірожупанний полки разом з панцерним
потягом пробилися до станції Майдан‑Вілля. Того ж дня Північна група, згідно з
наказом № 148, передала Тульську бригаду до складу корпусу Січових Стрільців,
що боронив Шепетівку. Кінцеві пункти туляки разом з сірими боронили до 2‑го
травня, аж доки не отримали відомості про те, що більшовики вже у Шепетівці.
Вкінець здеморалізованій, Тульській бригаді нічого не залишалось, як відступити
спочатку до Корчина, а 3 травня скупчитися на станції Славута.
Наступне повідомлення про Тульську бригаду
датоване аж 13 травня. Згідно з ним, обидва Тульські полки разом з приєднаною
батареєю перекидалися з району Шепетівки (Славути) до Клевані, ближче до лінії
українсько‑польського фронту. 16 травня польські війська захопили Луцьк і
швидко вирушили до Рівного. За таких обставин командир Тульської бригади
М.Стрекопитов поїхав до міста Олики, зайнятого поляками, на переговори. Туляки
одноголосно заявили, що з поляками вони воювати не будуть. Неважко здогадатися,
чим закінчились переговори Стрекопитова, бо 17 травня Тульська бригада вирушила
до станції Ківерці, зайнятої поляками, де була роззброєна та обдерта ними до
нитки.
Поляки інтернували Тульську бригаду і помістили
росіян як військовополонених в табір. Там вони перебували декілька місяців, до
них надсилали полонених червоноармійців та колишніх російських офіцерів, що
служили в Червоній армії та потрапили до польського полону чи втекли сюди з
Радянської Росії. Наприкінці липня 1919 р. туляків визволили представники
Антанти та армії генерала Юденича, і вони були відправлені з Польщі до Латвії, а
потім під Нарву і включені в армію Юденича.
Підсумовуючи все вище сказане можна зробити
висновок, що бригада тульців могла бути доволі боєздатною частиною армії УНР,
при вирішені матеріального питання та виділення певного часу на переформування,
однак ні того ні іншого в тих умовах керівництво ДАУНР зробити просто не могло,
саме тому бригада проіснувала такий короткий час і єдиним значним бойовим
епізодом її історії можна назвати Бої за оволодіння міста Звягеля(18-30 квітня
1919 року).
Немає коментарів:
Дописати коментар