Полковник О.Удовиченко

Удовиченко Олександр Іванович

(20.02.1887 – 19.04.1975)

В даному пості я розповім про генерал-хорунжого армії УНР – Удовиченка Олександра Івановича. Талановитого офіцера, котрий мав іскру генія і керував довіреними йому частинами з усією покладеною на нього відповідальністю.



 І так, заглядаючи в книгу Тинченка віднайшов ось такі біографічні відомості: народився 20 лютого 1887 року у місті Харкові, однойменної губернії Російської імперії, походив з селян черкаської волості Лівенського повіту Орловської губернії. Батько походив з селянської родини, служив у війську, де досягнув звання підполковника і отримав відповідно дворянство. У малих літах виховувався в дитячому притулку принца Ольденбургського. В 1908 році закінчив Військово-топографічне училище, і увійшов в склад корпусу топографів Російської армії. 
 Цікаво, що в своїй автобіографії Олександр Іванович вказує що по закінченні училища він був приділений до лейб-гвардії Єгерського полку, проте Тинченко вказує, що в період до початку першої світової війни він займав посаду виконавця робіт Київської топографічної зйомки.
 З початком першої світової війни він у складі 129 Бессарабського полку воює на фронті. Вході війни отримує поранення. З 1916 до 1917 року проходив прискорений курс військової академії Генерального штабу. Як результат по її закінченню ад'ютант штабу 21 піхотної дивізії, а згодом штабу 3-го Кавказького корпусу. За бойові заслуги отримав Георгієвську зброю. Перед Жовтневою революцією мав звання штабс-капітана.
 Мав старшого брата – Миколу, капітан імператорської армії, генерал-хорунжий армії УНР.
 1917 рік:
 Закінчивши курси військової академії проходить службу в 3-му Кавказькому корпусі Західного фронту. Приймає активну участь в українському русі в даному корпусі. У серпні-вересні 1917 — голова української ради 3-го Кавказького корпусу. З жовтня 1917 у Києві. В грудні обіймає посаду помічника оперативного відділу при генштабі української армії. 
 1918 рік:
 Ще з кінця 17 року відбувається наступ кількох більшовитських груп на Україну. Для власного захисту центральна рада мала вдосталь військ проте було обмаль надійних частин. Проте вони не були відсутніми…начальником щтабу однієї з таких частин став Олександр Іванович, а саме – Гайдамацького кошу Слобідської України. Таким чином дане з’єднання стало першим, яким керував штабс-капітан Удовиченко, не дивлячись на формальну посаду командира яку обіймав С.Петлюра, всіма операціями займався О.Удовиченко.
 Кілька слів про цю частину: 
Гайдамацький кіш Слобідської України (Гайдамаки) - військова частина у складі Армії УНР. Сформований в грудні 1917 С. Петлюрою, який став його отаманом. Кіш складався з двох куренів - червоних і чорних гайдамаків, кінної отаманської сотні та гарматного дивізіону. Особовий склад коша складався з добровольців, переважно старшин і козаків київських військових шкіл. Г.К.СУ. визначився у зимових боях 1918 під час оборони Києва від військ більшовиків.
В березні 1918 Кіш було розширено до Гайдамацького піхотного полку і включено до складу Запорізького Корпусу. В червні 1918 полк перетворено в Гайдамацьку бригаду з гарматним дивізіоном і кінною сотнею. Командував бригадою отаман О. Волох. 
 Тобто кіш був виключно добровольчим і першо-початково основна маса його була офіцерською, що визначило подальші активні і високоефективні дії проти ворога.
 Перше бойове хрещення, ще не до кінця сформованого кошу, відбулося в боях на підступах до Києва з Полтавського напряму на станції Яготин (на річці Суповій). Тут Кіш спільно з кількома іншими підрозділами армії УНР зуміли дати відсіч ворогові, проте карти сплутали події на бахмацькому напрямку та повстанням більшовиків у столиці. На нараді котра відбулася на станції Бобрик було прийнято рішення повернутися до Києва та придушити повстання «арсенальців» до підходу червоних загонів зі сходу, після чого влаштувати оборону по Дніпрі.

Ось, як описує ці події сам начштабу Кошу:

«…Ніч у Лаврі була турботною. На Печорську було чути то рушничні, то кулеметні постріли. Встановити зв'язок з центром міста, де перебували всі державні українські установи, не пощастило. Що там творилося, невідомо. Розвідка виявила, що центром й оперативною базою комуністів був київський “Арсенал”. Його великі, старі й міцні мури були головною фортецею комуністів….

…Ранком ця колона українського війська рушила по Нікольській вулиці в напрямку до “Арсеналу”. Але одразу ж передові стежі колони було обстріляно рушничним вогнем із будинків. Наші частини зовсім не були обізнані з тактикою вуличного бою, тому мусили під час самого бою здобувати кривавими жертвами цей досвід і виробляти тактику вуличного бою. Коли авангардні сотні з запалом кинулися на допомогу своїм стежам, то із усіх вікон та з дахів на них посипалися кулі з ворожих рушниць та кулеметів. До того комуністи кидали з вікон ще й ручні гранати. Від струсу повітря на голови бійцям летіли скло, рами, тинька, що здіймала куряву. Коли ж з боку “Арсеналу” вздовж Нікольської вулиці почали стріляти гармати на “картеч”, то звуковий ефект бою робив куди більше враження, ніж ефект звичайного бою в полі. Особливість вуличного бою, така характерна для громадянської війни, полягає в тому, що ворог стріляє з кожної щілини, сам ховаючись за мури будівель. Вій добре бере на “мушку”, але його не видно…

…За два дні бою українські частини зазнали порівняно невеликих втрат, а саме: у нас було забито до 60 старшин і козаків, таку ж кількість було поранено. Коли наша піхота зайняла старі позиції, несподівано у вікнах “Арсеналу” замаячили білі прапори. Арсенальці вирішили капітулювати. Здалося їх до 1500 люду. Головачі їхні встигли вночі втекти. Арсенальців арештовано і відправлено до в'язниці “Косий капонір” при київській фортеці. У дворі “Арсеналу” було знайдено до 10 розстріляних вільних козаків. Бойова організація “вільних козаків” складалася переважно з української молоді, учнів, студентів, робітників, що добровільно пішли на підтримку війська.».

         Таким чином вояки Слобідського кошу не маючи достатньо досвіду в боях у місті зуміли виконати поставлене завдання і ліквідувати повстання до приходу Муравйова.

         Подальші 5 днів йшов гарматний обстріл міста та вуличні бої між червоними підрозділами та вірними ЦР частинами. Результатом, яких став відступ решток українських частин з міста до Ігнатівки(нині Ірпінь), де 9 лютого відбулася часткова демобілізація та реорганізація частин УНР. В результаті як відомо був сформований Запорізький загін під командою ген. К.Прісовського, Окремий курінь Січових Стрільців(от. Коновалець) та Гайдамацький курінь(от. С.Петлюра, начштабу куреня О.Удовиченко). Ці сили загально не перевищували 3 тис. людей, а Гайдамацький курінь взагалі мав лише 400 багнетів та сабель. Проте ці з’єднання були надійними, котрі не заявлять про свій «нейтралітет» і не будуть влаштовувати різних мітингів…всі вони були добровольцями, так як в Ігнатівці залишили військо ті, котрі не бажали далі боротися.

         Наступні дні гайдамацький курінь вів бої з більшовиками на правобережжі, а в кінці лютого – перших числах березня приймали участь в наступі на Київ з метою випередити прихід німецьких частин. 1 березня було визволено Київ частинами Запорозької бригади та Гайдамацького куреня. Після чого йшло майже два тижні відпочинку у столиці та поповнення новобранцями. Проте для штабу і її начальника відпочинку не було…був наказ військового міністра Жуківського про розгортання куреня до полку та підпорядкування його, як 3 полку Запорозькій дивізії. Командиром полку, після відставки от. Петлюри, став сотник Удовиченко.

           Що правда на чолі полку пробув не довго, бо вже 1 квітня був відізваний в розпорядження міністра військових справ. А при Українській Державі П.Скоропадського отримав призначення на посаду помічника начальника розвідувальної частини оперативного відділу штабу.

         При Скоропадському був підвищений до рангу полковника. З 31 жовтня 1918 — голова відділу з формування Окремої армії при Головному управлінні Генерального штабу Української держави.

         В ході повстання проти гетьмана перейшов на бік повстанців.

         1919 рік:

         При Директорії Удовиченко отримав призначення спочатку генерал-квартирмейстра Холмського фронту, а потім Правобережного. На обох посад виявив неабияку енергію та хист керівника.

         В березні отримує фронтове назначення начальника штабу Гуцульського кошу, котрий діє на Правобережжі. 21 травня отримує під свою команду 16-й піший загін армії УНР, котрий Удовиченко повинен був реорганізувати в 3-ю пішу дивізію Д.А.УНР. На кінець травня, після невдалої спроби попереднього командира загону полковника М.Шаповала здобути Кам’янець, чисельність загону та його моральний стан були не надто високими. Склад загону напередодні реорганізації був таким:

- 1-й полк Синьої дивізії, командир О.Вишнівський;

- 1-й полк Чорноморського Кошу, командир Є.Царенко;

- Окремий збірний курінь, командир В.Ольшевський;

- Кінно-гірський гарматний дивізіон, командир: полковник О. Алмазов.

         Згідно підрахунками зробленими новітнім дослідником Михайлом Ковальчуком, дивізія Удовиченка на 1 червня 1919 року налічувала 1200 чоловік харчового складу при 800 багнетах і шаблях. Уже в ході наступу армії УНР на поділля 16-й загін реорганізувався в 3-ю пішу дивізію, з наступною структурою:

-         7-й Синій стрілецький полк(полк. Вишнівський);

-         8-й Чорноморський полк(полк. Царенко);

-         9-й Стрілецький полк(полк. Ольшевський);

-         3-я гарматна бригада(полк. Г. Чижевський).

         Чому я детально розповідаю саме про цю дивізію? Тому, що саме керуючи цим з’єднанням полк. Удовиченко виявив свій неабиякий тактичний хист та здобув собі ратної слави. 

         В ході червневої офензиви 16-й піший(згодом 2-га та 3-тя стрілецька дивізія) діяла на правому крилі армії УНР, наступаючи вздовж р. Дністер звільнила ряд міст: Кам’янець,  Дунаївці, Нова Ушиця, Могилів та ін. Вела вперті бої на Вапнярському та Жмеринських напрямах проти частин спочатку бессарабської дивізії та інтернаціональної бригади, а слідом після їх розгромів, з частинами 45-ї дивізії червоних. Як зазначав полк. Капустянський в свої праці, щодо супротивника Д.А.УНР на правобережжі наступне:

«Командний склад вищий - добрий, нижчий - слабенький.

Одною з найдужчих українських большевицьких частин була Таращанська дивізія. Переформування її в три бригади закінчилося (Богунська, Таращанська та Волинська). Декілька полків Таращанської дивізії з кінними частинами та поодинокими загонами головним чином, і дотискували Наддніпрянську Армію в напрямку Кременець-Тернопіль.

На Збручі стояли бригади Бесарабської дивізії, збірна бригада в районі Волочиська. Резерви в районі Проскурів-Шепетівка-Жмеринка. В районі Проскурова - інтернаціональна бригада.

Большевицьке командування мало ще до того змогу перекидати свої резерви з інших фронтів і центра. Ця обставина давала велику перевагу большевикам перед Українською Армією.»

Саме не дуже високі якості нижчого командування призводили до успіхів дивізії. Так, як вдавалося громити ворожі частини маневреними діями і по частинами, коли ворог не виявляє безпосередньо на полі бою ініціативи та рішучості в діях. Позитивним було і також місця, де провадила наступ дивізія. Камянецький повіт був вже більше, як місяць під більшовицькою владою і встигла відчути на собі принади військового комунізму…в результаті протягом всього червня не дивлячись на важкі бої, котрі обходилися дивізійникам досить дорого, її чисельність постійно зростала за рахунок добровольців з звільнених теренів поділля, і як результат її чисельність виросла до майже 1500 багнетів при більш як 2 тис. загальному складі. Значним поповненням виявилися два окремих підрозділи, а саме – Буковинський курінь та Запорізький загін полк. Шандрука, котрі в сер. червня з’єдналися з збірним куренем полк. Ольшевського та утворили 9-й Стрілецький полк.

         В ході цих півторамісячних боїв на поділлі (з поч. червня до сер. липня) 3-тя дивізія виконала більшість покладених на неї завдань. За весь час не програла ні одного бою червоним і лише один раз відступила по причині віступу сусідньої 2-ї дивізії «Запорізька Січ» от. Божка. Ось як подає дії цих двох частин полк. Микола Капустянський:

«Також і начальник Третьої дивізії підполковник Удовиченко провадив усі операції спокійно, з великою активністю та ініціятивою. Всі його сутички з большевиками незмінно закінчувались успіхом. Мені пощастило з Головним Отаманом бачити бої 3-ої дивізії в районі Котюжан, і можу посвідчити, що керування провадилось пляново, спокійно і розумно.

На жаль, отам. Божко був поганим партнером для 6-ої і 3-ої дивізії. Він робив силу похибок, без потреби марнував свою мало організовану, але хоробру дивізію. Невдалі дії от. Божка під Баром 18.VІ. і панічний відступ далеко назад, безумовно, відбилися несприятливо на наших операціях. Затриматися б Божкові в Єлтушкові 18.VI., на 20-е пполк. Удовиченко вже захопив би Котюжани і притягнув би на себе частково большевицькі резерви, що вперто атакували з 19.VI. по 21.VI. 6-ту Запорізьку дивізію; тоді й під Проскуровом можна було б стягнути більше сил і зробити це значно раніш.

На мою думку, пполк. Удовиченко під час наступу на Катюжани 17-18-го взяв шлях на Вербовець дуже на південь, відірвавшись від 2-ої дивізії майже на 30 верстов, і через це от. Божко, почувши себе цілком ізольованим, не поставив достатнього опору і панічно відскочив назад. 20.VI. пполк. Удовиченко вирушив на Котюжани по іншому напрямку, більше на північ, і це дало позитивні наслідки.»   

         В подальшому після переходу Галицької Армії через р. Збруч і прибуття в армію УНР повстанського кошу от. Ю.Тютюнника 3-тя дивізія діяла в складі східної групи Об’єднаних армій(крім неї була ще київська група Ю.Тютюника та 11 галицька бригада). Вела в цей час кровопролитні оборонні бої під ст. Вапнярка проти частин 45-ї та 47-х дивізій червоних. За ці та наступні бої дивізія отримала почесне іменування Залізної.

         В цих боях дивізія зазнала втрат у 40% свого складу, загинув командир 8-Чорноморського полку Є.Царенко, але уже починаючи з 2-ї декади вересня для дивізії наступив, хоч і не великий, проте відпочинок, який був розірваний 24 вересня офіційним початком бойових дій проти денікінців.

         Що правда полк. Удовиченко в цей відповідальний для дивізії момент захворів на тиф. Так, як саме в час постійних дощів осені епідемія тифу набула неабиякого розмаху не тільки в Залізній дивізії, але і по всій Об’єднанній армії. Перебуваючи хворим у шпиталі полковник потрапив в полон, коли прибули денікінські війська. Його перевезли до Одеси звідки він утік в грудні, коли одужав.

         1920 рік:

         В лютому полк. Удовиченко з групою старшин нарешті зумів дістатися до міста Могилів-Подільського, де він розпочав формувати т. зв. 5-ту Українську бригаду котра невдовзі була об’єднана з 4-ю бригадою і утворена 2-га Стрілецька дивізія командиром, якої і став Олександр Іванович. 29 травня
1920 року дана дивізія була перейменована на традиційну 3-тю Залізну стрілецьку дивізію.

         Протягом наступних 6 місяців дивізія спільно з рештою армії УНР виконувала бойові накази. В серпні досягнула свого максимуму по чисельності - 5 тис. чоловік харчового складу, але в бойовому порядку, через брак зброї, лише – 2 тис. багнетів та 300 сабель. Після останніх боїв з радянським військом в районі Нової Ушиці, під тиском переважаючих сил ворога, перейшла за р. Збруч, де і була інтернована поляками.
 Що ж до самого Олександра Івановича, то він з грудня 1920 — генеральний інспектор армії УНР. Під час конфлікту між головним отаманом Петлюрою і частиною генералітету підтримував першого. З 5 жовтня 1920 — генерал-хорунжий. З весни 1921 — член Вищої військового ради УНР. 
 В екзилі продовжував діяльність. У 1924 переїхав з табору в Каліші до Франції, де працював робітником на шахтах у Франції. Через рік, після закінчення контракту, залишився там жити. У Франції включився в громадську і комбатантську працю: голова Товариства вояків УНР в еміграції, з 1953 гол. Европейської Федерації Українських Військових Організацій; міністр військ. справ Виконавчого Органу Української Національної Ради і віце-президент УНР в екзилі (1954 — 61). 
 Помер 19 квітня 1975 року на чужині, проте залишившись на завжди вірним своїй Батьківщині.